Утром отправился обратно в районный

Утром отправился обратно в районный центр к своим. Шел туда долго, сам волнуюсь, что-то сердце жмет. Как буду встречаться с мамой и сестрами. И наконец дошел до последней точки Тюря-Курган. Уже был вечер, начинало темнеть. Стучал во многие двери, в ответ: «не знаем». Потому что они из другого района. Среди них оказались соседи, где наши устроились. Они были из Ичкецеского (Советского) р-на очень добрые люди. Час тому назад заходила к ним моя мама, говорила о своем горе, поплакала. Уже девятый месяц нет известий от последнего младшего сына. И ушла к себе. Тут эти мне незнакомые соседи взяли меня под руки и потащили туда обрадовать маму. Меня сразу в дом не пустили. Сразу зашли и сказали, что потерянного сына вашего нашли. Я не выдержал после долгой разлуки, зашел в комнатушку и оказался, наконец, среди своих родных. Я был маме самым большим подарком, последней надеждой. Она отправила три сына служить в армию, похоронила отца, меня отправила к партизанам. Когда высылали из дома, с ней были только дочки. Все эти ужасы пережила и что будет дальше не знала. Когда появился я, стало немного дышать легче, но нас еще ждали нечеловеческие мучения. Я сперва не верил, что нашел своих самых близких, тут уже меня обняли очень много рук: мамы и четыре сестры целовали, плакали, а мама прижала к груди так сильно, больше не хотела отпускать никуда. Тоже не верила в неожиданное мое появление. Когда я открыл глаза, не мог себе представить в какой обстановке нахожусь. Это маленькая узбекская комната с земляным полом 3х4 метра. В каждом углу с маленькими узелками устроились: мама с двумя сестрами в одном углу, другая сестра с детьми в другом. Старшая сестра лежала в тяжелом состоянии с двумя сестрами в третьем углу, а четвертый угол жена старшего брата с дочкой. В середине комнаты горела маленькая свечка, еле освещала. Я волновался когда искал их по Узбекистану, где бы ты не был, везде не человеческие, смертельные условия. Умирали старики, дети. Слава Аллаху, нашел маму и сестер живыми, но тоже в таких условиях. И я устроился среди них, провел первую ночь не спал еще. Все не верилось, что я теперь с ними нахожусь.
Утром поднялся осмотреться вокруг, ходил по району, и первый вопрос был: «Как жить дальше на чужбине, среди незнакомых людей? Чем могу помочь родным, облегчить их положение? Где достать питание, топливо, согреть в таких условиях их души?». Когда шел по райцентру видел с протянутой рукой наших крымтатарских детишек. И взрослых мужчин, женщин потерявших облик человеческий. Они уже были не узнаваемыми: оборванные, обросшие, с грязными руками, поцарапанные голые ноги. Смотреть на них было страшно обидно, это был Сталинский геноцид над нашим народом.

Результаты (украинский) 1:

Вранці, повернувся до районного центру на його. Пішов туди протягом тривалого часу, сам нервова, щось серце качає. Як зустрінеться з мамою і сестри. І нарешті, дісталися до останньої точки Panzanella — курган. Вже вечір розпочався з темнішими. Стукає у багато дверей, у відповідь: "Не знаю". Тому що вони з іншого регіону. Серед них були сусідами, де ми зупинилися. Вони були від району Ičkeceskogo (СРСР), дуже добрі люди. Години тому прийшов до них моя мама говорили про її печаль, плакати. Зараз у свій дев'ятий місяць немає новин з минулого малолітнього сина. І залишили собі. Тут ці мене незнайомі сусідів у мене пішло під пахвами і тягли там будь ласка мама. Я не пустили в будинку. Відразу ж пішов і сказав, що ваш блудного сина знайшли. Я не міг стояти після довгого поділу, невеликий і був скинутий в, нарешті, серед своїх родичів. Я була мама найбільший подарунок, остання надія. Вона послав троє синів служити в армії, поховали його батько послав мене до партизан. Коли вигнали з дому, він мав лише дочок. Всі ці жахи пережив і не знали, що відбудеться далі. Коли я дихав трохи простіше, але ми як і раніше чекали нелюдяно муки. Я спочатку не вірю, що знайшов їх більшість близьких людей, там багато рук Обійми мене: мама і чотири сестри, поцілував, плакав і мама притиснуті до грудей так важко, вже не хотів відпустити ніде. Також не вірили в раптом мій зовнішній вигляд. Коли я відкрив очі, я не міг собі уявити в те, що середовищі am. Це невелике приміщення з бруд поверсі узбецьких 3õ4 метрів. Кожен кут з невеликих вузлів оселилися: мати і дві сестри в одному кутку, ще одна сестра з дітьми в іншому. Старша сестра була у важкому стані з двох сестер у третій кут і четвертий кут дружина старшого брата і дочка. В середині кімнати спалили одну маленьку свічку, ледве охоплені. Я хвилювався, коли шукали їх в Узбекистані, де ви були, скрізь не є людський, смертоносних умовами. Вмираючих літніх людей, дітей. Слава Аллаху, знайшов її матір'ю та сестрами, жити, але й в таких умовах. І я отримав серед них, провів першу ніч, я не спати. Все, що я не міг повірити, що я з ними зараз. Ранок троянда подивитися навколо, йшов в районі, і першим було запитання: "як жити на чужині серед незареєстрованим? Що може допомогти полегшити їх сім'ї ситуацію? Де я можу отримати продукти харчування, паливо, теплі їх душі в цих умовах?». Коли прогулянка по центру бачив з простягнуту руку наших дітей krymtatarskih. І дорослі чоловіки, жінки втратили свою людську подобу. Вони не розпізнається: нерівних, заростають, брудні руки, подряпав босими ногами. Подивіться на них було страшно прикро, сталінський геноцид нашого народу.

Результаты (украинский) 2:

Вранці відправився назад у районний центр до своїх. Йшов туди довго, сам хвилююся, щось серце тисне. Як буду зустрічатися з мамою і сестрами. І нарешті дійшов до останньої крапки Тетеря-Курган. Вже був вечір, починало темніти. Стукав в багато двері, у відповідь: «не знаємо». Тому що вони з іншого району. Серед них виявилися сусіди, де наші влаштувалися. Вони були з Ічкецеского (Радянського) р-ну дуже добрі люди. Годину тому заходила до них моя мама, говорила про своє горе, поплакала. Вже дев'ятий місяць немає вістей від останнього молодшого сина. І пішла до себе. Тут ці мені незнайомі сусіди взяли мене під руки і потягли туди порадувати маму. Мене відразу в будинок не пустили. Відразу зайшли і сказали, що втраченого сина вашого знайшли. Я не витримав після довгої розлуки, зайшов в кімнатку і опинився, нарешті, серед своїх рідних. Я був мамі найбільшим подарунком, останньою надією. Вона відправила три сини служити в армію, поховала батька, мене відправила до партизанів. Коли висилали з дому, з нею були тільки дочки. Всі ці жахи пережила і що буде далі не знала. Коли з'явився я, стало трохи дихати легше, але нас ще чекали нелюдські муки. Я спершу не вірив, що знайшов своїх найближчих, тут вже мене обійняли дуже багато рук: мами і чотири сестри цілували, плакали, а мама притиснула до грудей так сильно, більше не хотіла відпускати нікуди. Теж не вірила в несподіване моя поява. Коли я відкрив очі, не міг собі уявити в якій обстановці перебуваю. Це маленька узбецька кімната з земляною долівкою 3х4 метри. У кожному кутку з маленькими вузликами влаштувалися: мама з двома сестрами в одному кутку, інша сестра з дітьми в іншому. Старша сестра лежала в тяжкому стані з двома сестрами в третьому кутку, а четвертий кут дружина старшого брата з донькою. У середині кімнати горіла маленька свічка, ледве висвітлювала. Я хвилювався коли шукав їх по Узбекистану, де б ти не був, скрізь не людські, смертельні умови. Вмирали старі, діти. Слава Аллаху, знайшов маму і сестер живими, але теж в таких умовах. І я влаштувався серед них, провів першу ніч не спав ще. Все не вірилося, що я тепер з ними перебуваю.
Вранці піднявся оглядітися навколо, ходив по району, і перше питання було: «Як жити далі на чужині, серед незнайомих людей? Чим можу допомогти рідним, полегшити їхнє становище? Де дістати харчування, паливо, зігріти в таких умовах їх душі? ». Коли йшов по райцентру бачив з простягнутою рукою наших кримтатарскіх діточок. І дорослих чоловіків, жінок втратили вигляд людський. Вони вже були впізнаваними: обірвані, оброслі, з брудними руками, подряпані голі ноги. Дивитися на них було страшно прикро, це був Сталінський геноцид над нашим народом.

Результаты (украинский) 3:

Сьогодні вранці він повернувся до районного центру. Він був там довго, дуже турбує, що і він є 'серцем' повідомив. Як я зустрічаюся зі своєю мамою і сестри. І нарешті дійде до останньої точки Тюря-курган. Це була вже ввечері,Почати стає з розвитком подій темнішим. Щось на багато дверей, у відповідь: 'не знаю'. Тому що вони з різних напрямків. Серед них були сусідами, де наші невдоволення. Вони були від Ичкецеского (радянської) дуже хороших людей.Півгодини тому власне до них моя мама, вона заявила про своє горе, поплакала. Вже дев'ятий місяць немає новини від останнього молодих сина. І пішла до себе.Є й ті я незнайомі сусідів взяла мене за руку і їх потягну красти мої улюблені зображення. Я як тільки в будинок не допускається. Після того, як пішов і розповів, що ваш блудного сина. Я ще не пройшли після довгої розлуки,Зриває у tacked і виявився, нарешті, серед своїх рідних і близьких. Я був мати найбільшим подарунком, останню надію. Він надіслав трьох синів служити в армії, захоплення". тато, я направив до інтер країни.Коли виключили з будинків, а також була лише дочок. Всі ці жахи досвідчених і що можна було б ще не знаю. Коли я стало трохи легше дихати, але ми все ще чекають нелюдською туга. Я спочатку думала,Що він знайшов своїх близьких, вже є мене меридіан зближення дуже багато рук: мама, і чотири сестри цілуючи християнства, така болісна і її мама до грудей так, більше не хоче звільнити довезе нас нікуди.Я не вірив у несподіваному моєї появи. Коли я відкрила очі, не могли собі уявити природа на навколишнє середовище, в якому я. Це невелике приміщення з узбецьким розкопок поверх 3х4 метрів.У кожному куточку старшого узелками Светка: мама з двох сестер в одному кутку, інших сестри з дітьми в інших. Сестра - у важкому стані з двох сестер у третьому повороті,І четвертий кут дружина старшого брата дочка, яка. У середині приміщення запалили невеликий боляче, Yele охоплені. Коли я буду шукати їх в Узбекистані, де б Ви не були, всюди не прав, фатальні умов.Вмираючих людей похилого віку, дітей. Слава Богу, знайшли гарнізону і сестри життя, а також у таких умовах. І я застала серед них, провів першу ніч не спав. Все це не непривабливою, що я зараз з них себе.
Сьогодні вранці встав рости, пішов у сфері, і перше питання: "Як мені жити у вигнанні, серед людей, що ви не знаєте? Що можна зробити, щоб допомогти, полегшити своє становище? Де я можу отримати владу, паливо,За таких умов їх душі? ". Коли він побачив на раицентру просить припинити нашу крымтатарских мінливості долі. І дорослих чоловіків і жінок, які втратили людське обличчя. Вони вже не відразу ж впізнати: перелом,Похмурі Середньовіччя, брудними руками, подряпаний голими ногами. Дивлячись на них було страшно Дюма, це був геноцид українського народу Сталіну в.