Там его накрыл снаряд австрийского

Там его накрыл снаряд австрийского
миномета, причинивший тяжелую контузию и много мелких ранений. Два итальянца
рядом с ним были убиты. Придя в сознание, Хемингуэй потащил третьего, который
был тяжело ранен, к окопам. Его обнаружил прожектор и задела пулеметная
очередь, повредившая колено и голень. Раненый итальянец был убит. При осмотре
тут же на месте у Хемингуэя извлекли двадцать восемь осколков, а всего
на­считали их двести тридцать семь. Хемингуэя эвакуировали в Милан, где он
пролежал несколько месяцев и перенес ряд последовательных операций колена.
Выйдя из госпиталя, Хемингуэй добился назначения лейтенантом в пехотную ударную
часть, но был уже октябрь, и скоро было заключено перемирие «Тененте Эрнесто» —
Хемингуэй был награжден итальянским военным крестом и серебряной медалью за
доблесть — вторым по значению военным отличием.
Тогда, в Италии 1918 года, Хемингуэй был еще не писателем, а 'солдатом, но,
несомненно, что впечатления и переживания этого полугода на фронте не только
наложили неизгладимую печать на весь его дальнейший путь, но и непосредственно
отразились в ряде его произведений.
В 1918 году Хемингуэй возвращался домой в Соединенные Штаты в ореоле героя,
одним из первых раненых, одним из первых награжденных. Может быть, это
некоторое время и льстило самолюбию молодого ветерана, но очень скоро он
разделался и с этой иллюзией.
Однако вскоре Хемингуэй стал тяготиться журнализмом. Не то чтобы ему не
нравилась работа разъезд иного корреспондента, но он стал опасаться, что
увлечение ею повредит ему как писателю. Позднее, в своей «Автобиографии»,
патриарх американского журнализма Линкольн Стеффенс вспоминал:
«Как-то вечером, во время Лозаннской мирной конференции, Хемингуэй показал
мне свои депепти с греко-турецкого фронта. Он только что перед тем вернулся с
театра войны, где наблюдал исход греческих беженцев из Турции, и его депеша
сжато и ярко передавала все детали этого трагического потока голодных,
перепуганных, отныне бездомных людей. Я словно сам их видел, читая строки
Хемингуэя, и сказал ему об этом. «Нет,— возразил он,— вы читаете код. Только
код. Ну, разве это не замечательный язык?» Он не хвастал, это была правда, но я
помню, как позже, много позже он говорил: «Пришлось отказаться от репортажа.
Очень уж меня затягивал язык телеграфа».
В середине 1927 года Хемингуэй второй раз женился — на парижской журналистке
Полине Пфейфер, американке из Сэнт-Льюиса. Летом 1928 года, в разгар работы над
романом «Прощай, оружие!», она перенесла трудные роды. Ребенок был извлечен
путем кесарева сечения. К счастью, выжили и мать и сын( но связанные с этим
переживания отразились ив «Прощай, оружие!» и остались незабываемыми. О них
написал Хемингуэй в Предисловии к «Прощай, оружие!» (1948). Написал он здесь,
как уже упоминалось, и о том, что в ту же осень 1928 года в Ок-Парке покончил с
собою его отец. Легко представить себе, что эти события могли повлиять на общий
тон романа, определить один из его мотивов — утрата всего дорогого и любимого.
Хемингуэй пробыл на передовой недолго, всего с неделю; его ранило, и после
госпиталя, уже перед окончанием войны, к его фронтовому опыту прибавилась
служба в пехотной ударной части. Вот и все. Но недаром говорил сам Хемингуэй,
что писателю нужно знать войну, но не окунаться в нее надолго. Может быть,
именно краткость пребывания на фронте не дала притупиться первому впечатлению,
а ранение еще заострило его. Потом за месяцы, проведенные в госпитале,
Хемингуэй проверил и расширил - охват своих переживаний, слушая свидетелей
катастрофы под Капоретто.
Вторая Мировая Война
Хемингуэй на пять лет,
позабыл, что он писатель. Он рядовой боец-фронтовик. И за все эти годы только
немногие корреспонденции.
Послевоенное похмелье и новые разочарования. Затвор в Финка Виджиа,
подступающая старость. Долгая судорожная работа над «большой книгой».
Тысяча девятьсот пятидесятый — пятьдесят четвертый годы — один удар за
другим. Инвалидность, которая сужает творческие возможности и побуждает
спешить. Оглядка полковника Кантуэлла на свою юность и его плевок в
генералов-политиков в романе «За рекой, в тени деревьев», который соединяет
памфлет с романтикой. Мягкость тона в рассказе «Нужда собака-поводырь»;
трактовка старика и мальчика — в этом все явственнее более человечное отношение
к своим героям.

Результаты (украинский) 2:

Там його накрив снаряд австрійського
міномета, заподіяла важку контузію і багато дрібних поранень. Два італійця
поруч з ним були вбиті. Прийшовши до тями, Хемінгуей потяг третього, який
був важко поранений, до окопів. Його виявив прожектор і зачепила кулеметна
черга, що пошкодив коліно і гомілку. Поранений італієць був убитий. При огляді
тут же на місці в Хемінгуея витягли двадцять вісім осколків, а всього
нарахували їх двісті тридцять сім. Хемінгуея евакуювали до Мілана, де він
пролежав кілька місяців і переніс ряд послідовних операцій коліна.
Вийшовши з госпіталю, Хемінгуей домігся призначення лейтенантом в піхотну ударну
частину, але був уже жовтень, і скоро було укладено перемир'я «Тененте Ернесто» -
Хемінгуей був нагороджений італійським військовим хрестом і срібною медаллю за
доблесть - другим за значенням військовим відзнакою.
Тоді, в Італії 1918 року, Хемінгуей був ще не письменником, а 'солдатом, але,
безсумнівно, що враження і переживання цього півроку на фронті не тільки
наклали незгладиму друк на весь його подальший шлях, а й безпосередньо
відбилися в ряді його творів.
У 1918 році Хемінгуей повертався додому до Сполучених Штатів в ореолі героя,
одним з перших поранених, одним з перших нагороджених. Може бути, це
деякий час і тішило самолюбству молодого ветерана, але дуже скоро він
розправився і з цією ілюзією.
Однак незабаром Хемінгуей став перейматися журналізму. Не те щоб йому не
подобалася робота роз'їзд іншого кореспондента, але він став побоюватися, що
захоплення нею зашкодить йому як письменникові. Пізніше, у своїй «Автобіографії»,
патріарх американського журналізму Лінкольн Стеффенс згадував:
«Якось увечері, під час Лозаннської мирної конференції, Хемінгуей показав
мені свої депепті з греко-турецького фронту. Він тільки що перед тим повернувся з
театру війни, де спостерігав результат грецьких біженців з Туреччини, і його депеша
стисло і яскраво передавала всі деталі цього трагічного потоку голодних,
переляканих, відтепер бездомних людей. Я немов сам їх бачив, читаючи рядки
Хемінгуея, і сказав йому про це. «Ні, - заперечив він, - ви читаєте код. Тільки
код. Ну, хіба це не чудовий мову? »Він не хвалився, це була правда, але я
пам'ятаю, як пізніше, багато пізніше він говорив: «Довелося відмовитися від репортажу.
Дуже вже мене затягував мову телеграфу ».
У середині 1927 Хемінгуей удруге одружився - на паризькій журналістці
Поліні Пфейфер, американці з Сент-Льюїса. Влітку 1928 року, в розпал роботи над
романом «Прощавай, зброє!», вона перенесла важкі пологи. Дитина був витягнутий
шляхом кесаревого розтину. На щастя, вижили і мати і син (але пов'язані з цим
переживання відбилися верб «Прощавай, зброє!» і залишилися незабутніми. Про них
написав Хемінгуей в Передмові до «Прощавай, зброє!» (1948). Написав він тут,
як уже згадувалося , і про те, що в ту ж осінь 1928 року в Ок-Парку наклав
собою його батько. Легко уявити собі, що ці події могли вплинути на загальний
тон роману, визначити один з його мотивів - втрата всього дорогого й улюбленого.
Хемінгуей пробув на передовій недовго, всього з тиждень; його поранило, і після
госпіталю, вже перед закінченням війни, до його фронтовому досвіду додалася
служба в піхотної ударної частини. Ось і все. Але недарма говорив сам Хемінгуей,
що письменникові треба знати війну, але не занурюватися в неї надовго. Можливо,
саме стислість перебування на фронті не дала притупитися першому враженню,
а поранення ще загострило його. Потім за місяці, проведені в госпіталі,
Хемінгуей перевірив і розширив - охоплення своїх переживань, слухаючи свідків
катастрофи під Капоретто.
Друга Світова Війна
Хемінгуей на п'ять років,
забув, що він письменник. Він рядовий боєць-фронтовик. І за всі ці роки тільки
деякі кореспонденції.
Післявоєнне похмілля і нові розчарування. Затвор у Фінка Віджая,
що підступає старість. Довга судомна робота над «великою книгою».
Тисяча дев'ятсот п'ятидесятих - п'ятдесят четвертий роки - один удар за
іншим. Інвалідність, яка звужує творчі можливості і спонукає
поспішати. Оглядка полковника Кантуелл на свою юність і його плювок в
генералів-політиків в романі «За рікою, в затінку дерев», який з'єднує
памфлет з романтикою. М'якість тону в оповіданні «Нужда собака-поводир»;
трактування старого і хлопчика - в цьому все виразніше більш людяне ставлення
до своїх героїв.

Результаты (украинский) 3:

Скорботна shell австрійських
розчин снарядів, причиною важких журналістську діяльність та багато дрібних ранках. Два італійця
поруч з ним загинули. Маючи свідомості, Хемінгуей з третього, який
був важко травмований, мені.