Vera 30 апреля 2016, 11:25 #A Day's

Vera 30 апреля 2016, 11:25
#
A Day's Wait - Ожидание
Эрнест Хемингуэй
Мы еще лежали в постели, когда он вошел в комнату затворить окна, и я сразу увидел, что ему нездоровится. Его трясло, лицо у него было бледное, и шел он медленно, как будто каждое движение причиняло ему боль.
— Что с тобой, Малыш?
— У меня голова болит.
— Поди ляг в постель.
— Нет, я здоров.
— Ляг в постель. Я оденусь и приду к тебе.
Но когда я сошел вниз, мой девятилетний мальчуган, уже одевшись, сидел у камина — совсем больной и жалкий. Я приложил ладонь ему ко лбу и почувствовал, что у него жар.
— Ложись в постель, — сказал я, — ты болен.
— Я здоров, — сказал он.
Пришел доктор и смерил мальчику температуру.
— Сколько? — спросил я.
— Сто два.
Внизу доктор дал мне три разных лекарства в облатках разных цветов и сказал, как принимать их. Одно было жаропонижающее, другое слабительное, третье против кислотности. Бациллы инфлуэнцы могут существовать только в кислой среде, пояснил доктор. По-видимому, в его практике инфлуэнца была делом самым обычным, и он сказал, что беспокоиться нечего, лишь бы температура не поднялась выше ста четырех. Эпидемия сейчас не сильная, ничего серьезного нет, надо только уберечь мальчика от воспаления легких.
Вернувшись в детскую, я записал температуру и часы, когда какую облатку принимать.
— Почитать тебе?
— Хорошо. Если хочешь, — сказал мальчик. Лицо у него было очень бледное, под глазами темные круги. Он лежал неподвижно и был безучастен ко всему, что делалось вокруг него.
Я начал читать «Рассказы о пиратах» Хауарда Пайла, но видел, что он не слушает меня.
— Как ты себя чувствуешь, Малыш? — спросил я.
— Пока все так же, — сказал он.
Я сел в ногах кровати и стал читать про себя, дожидаясь, когда надо будет дать второе лекарство. Я думал, что он уснет, но, подняв глаза от книги, поймал его взгляд — какой-то странный взгляд, устремленный на спинку кровати.
— Почему ты не попробуешь заснуть? Я разбужу тебя, когда надо будет принять лекарство.
— Нет, я лучше так полежу.
Через несколько минут он сказал мне:
— Папа, если тебе неприятно, ты лучше уйди.
— Откуда ты взял, что мне неприятно?
— Ну, если потом будет неприятно, так ты уйди отсюда.
Я решил, что у него начинается легкий бред, и, дав ему в одиннадцать часов лекарство, вышел из комнаты.
День стоял ясный, холодный; талый снег, выпавший накануне, успел подмерзнуть за ночь, и теперь голые деревья, кусты, валежник, трава и плеши голой земли были подернуты ледяной корочкой, точно тонким слоем лака. Я взял с собой молодого ирландского сеттера и пошел прогуляться по дороге и вдоль замерзшей речки, но на гладкой, как стекло, земле не то что ходить, а и стоять было трудно; мой рыжий пес скользил, лапы у него разъезжались, и я сам растянулся два раза, да еще уронил ружье, и оно отлетело по льду в сторону.
Из-под высокого глинистого берега с нависшими над речкой кустами мы спугнули стаю куропаток, и я подстрелил двух в ту минуту, когда они скрывались из виду за береговым откосом. Часть стаи опустилась на деревья, но большинство куропаток попряталось, и, для того чтобы снова поднять их, мне пришлось несколько раз подпрыгнуть на кучах обледенелого валежника. Стоя на скользких, пружинивших сучьях, стрелять по взлетавшим куропаткам было трудно, и я убил двух, по пятерым промазал и отправился в обратный путь, довольный, что набрел на стаю около самого дома, радуясь, что куропаток хватит и на следующую охоту.
Дома мне сказали, что мальчик никому не позволяет входить в детскую.
— Не входите, — говорил он. — Я не хочу, чтобы вы заразились.
Я вошел к нему и увидел, что он лежит все в том же положении, такой же бледный, только скулы порозовели от жара, и по-прежнему, не отрываясь, молча смотрит на спинку кровати.
Я смерил ему температуру.
— Сколько?
— Около ста градусов, — ответил я. Термометр показывал сто два и четыре десятых.
— Раньше было сто два? — спросил он.
— Кто это тебе сказал?
— Доктор.
— Температура у тебя не высокая, — сказал я. — Беспокоиться нечего.
— Я не беспокоюсь, — сказал он, — только не могу перестать думать.
— А ты не думай, — сказал я. — Не надо волноваться.
— Я не волнуюсь, — сказал он, глядя прямо перед собой. Видно было, что он напрягает все силы, чтобы сосредоточиться на какой-то мысли.
— Прими лекарство и запей водой.
— Ты думаешь, это поможет?
— Конечно, поможет.
Я сел около кровати, открыл книгу про пиратов и начал читать, но увидел, что он не слушает меня, и остановился.
— Как по-твоему, через сколько часов я умру? — спросил он.
— Что?
— Сколько мне еще осталось жить?
— Ты не умрешь. Что за глупости!
— Нет, я умру. Я слышал, как он сказал сто два градуса.
— Никто не умирает от температуры в сто два градуса. Что ты выдумываешь?
— Нет, умирают, я знаю. Во Франции мальчики в школе говорили, когда температура сорок четыре градуса, человек умирает. А у меня сто два.
Он ждал смерти весь день; ждал ее с девяти часов утра.
— Бедный Малыш, — сказал я. — Бедный мой Малыш. Это все равно как мили и километры. Ты не умрешь. Это просто другой термометр. На том

Результаты (украинский) 1:

Віра 11:25, 30 квітня 2016 #У день чекати-чекатиЕрнест ХемінгуейМи все ще лежав у ліжку, коли він увійшов в кімнату, щоб закрити вікно, і я відразу ж побачив, що він не робить добре. Його трясло, обличчя його було Бліде, і він йшов повільно, як якщо б кожен рух змусив його біль.-Що не так з тобою, дитина?— Я головного болю.— Йти лягти в ліжко.Ні, я здоровий.-Лягти в ліжко. Я odenus і я прийшов до тебе.Але коли я пішов вниз, мій хлопчик дев'яти років, вже одягнені, посидіти біля каміна дуже хворий і жалюгідним. Я доклав долоню на лобі, і він відчував, що він мав лихоманку.-Лягти в ліжко, "Я сказав:" Ви хворі.— Я здоровий, "сказав він.Доктор і smeril хлопчик прийшов.-Скільки? – Я запитав.-Сто два.AT нижній частині лікар дав мені три різних препаратів в oblatkah різних кольорів і розповіла як прийняти їх. Один був кашель, інший проносне, третє проти кислотності. Bacillus influjency може існувати тільки в кислоти середу, пояснив д-р. Мабуть, його практика була найбільш поширених influjenca, та кажуть, що нема чого турбуватися, тільки низькою троянди понад сто чотири. Епідемія зараз не сильний, немає нічого серйозного, тільки щоб захистити хлопчик від пневмонії.Назад у дитячому садочку, я записав температуру і разів при взяти те, що oblatku.-Читати вам?Дуже добре. Якщо ви хочете, "сказав, що хлопчик. Людина, він був дуже блідий, темні кола під очима. Він був лежать нерухомо і байдужих до всього, що було зроблено навколо нього.Я почав читати "Казки Пірати" Говард Пайл, але побачив, що він не Слухайте мене.— Як ви вважаєте, дитина? – Я запитав.-Все-таки,-сказав він.Я сидів біля ніг ліжка і почав читати себе, чекаючи, коли треба буде дати друге ліки. Я думав, що він хотів би заснути, але, дивлячись з книги зловили його погляду — дивне видовище, озираючись назад на ліжко.Чому ви не ви намагаєтеся заснути? Я razbuzhu вас, коли треба буде приймати ліки.-Ні, я краще так polezhu.Кілька хвилин потому, він сказав мені:-Пап, якщо ви неприємно, ви краще піти геть.-Де ти взяв що це неприємно для мене?— Добре, якщо потім буде неприємною, так що ви йдете від тут.Я вирішив, що він починає легко марення і дає йому медицина о, вийшов з кімнати.День стоял ясный, холодный; талый снег, выпавший накануне, успел подмерзнуть за ночь, и теперь голые деревья, кусты, валежник, трава и плеши голой земли были подернуты ледяной корочкой, точно тонким слоем лака. Я взял с собой молодого ирландского сеттера и пошел прогуляться по дороге и вдоль замерзшей речки, но на гладкой, как стекло, земле не то что ходить, а и стоять было трудно; мой рыжий пес скользил, лапы у него разъезжались, и я сам растянулся два раза, да еще уронил ружье, и оно отлетело по льду в сторону.Из-под высокого глинистого берега с нависшими над речкой кустами мы спугнули стаю куропаток, и я подстрелил двух в ту минуту, когда они скрывались из виду за береговым откосом. Часть стаи опустилась на деревья, но большинство куропаток попряталось, и, для того чтобы снова поднять их, мне пришлось несколько раз подпрыгнуть на кучах обледенелого валежника. Стоя на скользких, пружинивших сучьях, стрелять по взлетавшим куропаткам было трудно, и я убил двух, по пятерым промазал и отправился в обратный путь, довольный, что набрел на стаю около самого дома, радуясь, что куропаток хватит и на следующую охоту.Дома мне сказали, что мальчик никому не позволяет входить в детскую.— Не входите, — говорил он. — Я не хочу, чтобы вы заразились.Я вошел к нему и увидел, что он лежит все в том же положении, такой же бледный, только скулы порозовели от жара, и по-прежнему, не отрываясь, молча смотрит на спинку кровати.Я смерил ему температуру.— Сколько?— Около ста градусов, — ответил я. Термометр показывал сто два и четыре десятых.— Раньше было сто два? — спросил он.— Кто это тебе сказал?— Доктор.— Температура у тебя не высокая, — сказал я. — Беспокоиться нечего.— Я не беспокоюсь, — сказал он, — только не могу перестать думать.— А ты не думай, — сказал я. — Не надо волноваться.— Я не волнуюсь, — сказал он, глядя прямо перед собой. Видно было, что он напрягает все силы, чтобы сосредоточиться на какой-то мысли.— Прими лекарство и запей водой.— Ты думаешь, это поможет?— Конечно, поможет.Я сел около кровати, открыл книгу про пиратов и начал читать, но увидел, что он не слушает меня, и остановился.— Как по-твоему, через сколько часов я умру? — спросил он.— Что?— Сколько мне еще осталось жить?— Ты не умрешь. Что за глупости!— Нет, я умру. Я слышал, как он сказал сто два градуса.— Никто не умирает от температуры в сто два градуса. Что ты выдумываешь?— Нет, умирают, я знаю. Во Франции мальчики в школе говорили, когда температура сорок четыре градуса, человек умирает. А у меня сто два.Он ждал смерти весь день; ждал ее с девяти часов утра.— Бедный Малыш, — сказал я. — Бедный мой Малыш. Это все равно как мили и километры. Ты не умрешь. Это просто другой термометр. На том

Результаты (украинский) 2:

Vera 30 квітня 2016, 11:25
#
A Day's Wait - Очікування
Ернест Хемінгуей
Ми ще лежали в ліжку, коли він увійшов до кімнати зачинити вікна, і я відразу побачив, що він нездужає. Його трясло, обличчя в нього було бліде, і йшов він повільно, ніби кожен рух завдавав йому біль.
- Що з тобою, Малий?
- У мене голова болить.
- Піди ляж в ліжко.
- Ні, я здоровий.
- Ляж в ліжко. Я одягнуся і прийду до тебе.
Але коли я зійшов вниз, мій дев'ятирічний хлопчик, вже одягнувшись, сидів біля каміна - зовсім хворий і жалюгідний. Я приклав долоню йому до чола і відчув, що у нього жар.
- Лягай у ліжко, - сказав я, - ти хворий.
- Я здоровий, - сказав він.
Прийшов доктор і зміряв хлопчикові температуру.
- Скільки? - Запитав я.
- Сто два.
Внизу доктор дав мені три різних ліки в облатках різних кольорів і сказав, як приймати їх. Одне було жарознижуюче, інше проносне, третє проти кислотності. Бацили інфлуенца можуть існувати тільки в кислому середовищі, пояснив доктор. Мабуть, в його практиці інфлуенца була справою самим звичайним, і він сказав, що турбуватися нема чого, аби температура не піднялася вище ста чотирьох. Епідемія зараз не сильна, нічого серйозного немає, треба тільки вберегти хлопчика від запалення легенів.
Повернувшись в дитячу, я записав температуру і годинник, коли яку облатку приймати.
- Шанувати тобі?
- Добре. Якщо хочеш, - сказав хлопчик. Обличчя в нього було дуже бліде, під очима темні кола. Він лежав нерухомо і був байдужий до всього, що робилося навколо нього.
Я почав читати «Розповіді про піратів» Хауарда Пайла, але бачив, що він не слухає мене.
- Як ти себе почуваєш, Малюк? - Запитав я.
- Поки все так же, - сказав він.
Я сів у ногах ліжка і став читати про себе, чекаючи, коли треба буде дати друге ліки. Я думав, що він засне, але, піднявши очі від книги, зловив його погляд - якийсь дивний погляд, спрямований на спинку ліжка.
- Чому ти не спробуєш заснути? Я розбуджу тебе, коли треба буде прийняти ліки.
- Ні, я краще так полежу.
Через кілька хвилин він сказав мені:
- Папа, якщо тобі неприємно, ти краще піди.
- Звідки ти взяв, що мені неприємно?
- Ну, якщо потім буде неприємно, так ти піди звідси.
Я вирішив, що у нього починається легкий марення, і, давши йому об одинадцятій годині ліки, вийшов з кімнати.
День стояв ясний, холодний; талий сніг, який випав напередодні, встиг підмерзнути за ніч, і тепер голі дерева, кущі, хмиз, трава і плішини голої землі були оповиті крижаною скоринкою, точно тонким шаром лаку. Я взяв з собою молодого ірландського сетера і пішов прогулятися по дорозі і уздовж замерзлої річки, але на гладкою, як скло, землі не те що ходити, а й стояти було важко; мій рудий пес ковзав, лапи у нього роз'їжджалися, і я сам розтягнувся два рази, та ще впустив рушницю, і воно відлетіло по льоду в бік.
З-під високого глинистого берега з навислими над річкою кущами ми злякали зграю куріпок, і я підстрелив двох в ту хвилину, коли вони ховалися з уваги за береговим укосом. Частина зграї опустилася на дерева, але більшість куріпок поховалося, і, для того щоб знову підняти їх, мені довелося кілька разів підстрибнути на купах зледенілого хмизу. Стоячи на слизьких, пружини суччі, стріляти по злітає куріпкам було важко, і я вбив двох, по п'ятьом промазав і відправився в зворотний шлях, задоволений, що набрів на зграю біля самого будинку, радіючи, що куріпок вистачить і на наступну полювання.
Вдома мені сказали, що хлопчик нікому не дозволяє входити в дитячу.
- Не входьте, - говорив він. - Я не хочу, щоб ви заразилися.
Я увійшов до нього і побачив, що він лежить все в тому ж положенні, такий же блідий, тільки вилиці порозовели від спека, і як і раніше, не відриваючись, мовчки дивиться на спинку ліжка.
Я зміряв йому температуру.
- Скільки?
- Близько ста градусів, - відповів я. Термометр показував сто два і чотири десятих.
- Раніше був віку ста по два? - Запитав він.
- Хто це тобі сказав?
- Доктор.
- Температура у тебе не висока, - сказав я. - Турбуватися нема чого.
- Я не турбуюся, - сказав він, - тільки не можу перестати думати.
- А ти не думай, - сказав я. - Не треба хвилюватися.
- Я не хвилююся, - сказав він, дивлячись прямо перед собою. Видно було, що він напружує всі сили, щоб зосередитися на якійсь думки.
- Прийми ліки і запий водою.
- Ти думаєш, це допоможе?
- Звичайно, допоможе.
Я сів біля ліжка, відкрив книгу про піратів і почав читати, але побачив, що він не слухає мене, і зупинився.
- Як по-твоєму, через скільки годин я помру? - Запитав він.
- Що?
- Скільки мені ще залишилося жити?
- Ти не помреш. Що за дурниці!
- Ні, я помру. Я чув, як він сказав сто два градуси.
- Ніхто не вмирає від температури в сто два градуси. Що ти вигадуєш?
- Ні, вмирають, я знаю. У Франції хлопчики в школі говорили, коли температура сорок чотири градуси, людина помирає. А у мене сто два.
Він чекав смерті весь день; чекав її з дев'ятої години ранку.
- Бідний Малюк, - сказав я. - Бідний мій Малюк. Це все одно як милі і кілометри. Ти не помреш. Це просто інший термометр. На тому